Дзендровський Іван Петрович 1941 - 2013
Історія родини Дзендровських на Журавенщині згідно з переказами старших людей для мене починається з пари Йосипа та Варвари, вони жили територіально у тому місці де народився і зростав я, хутір Заподрина. Звісно у них були також батьки, проте ким вони були і звідки невідомо. Отже, можу собі уявити що приблизно 1880 ті роки прапрадід Йосип звів Дерев’яний будинок під стріхою та з прапрабабцею Варварою народили сина Петра який був батьком мого дідуся Івана про якого ця пісня. Припускаю у Петра могли бути брати й сестри, але про них мені нічого невідомо. Виходить прадід Петро залишився у батьківському домі та одружився з прабабою Анастасією. В сім’ї Петра та Анастасії було за чутками 9 дітей, але до дорослого віку дожили тільки 6, дідусь Іван був наймолодшим, а його батько Петро помер коли Іванкові було 6 місяців. Прабабця Анастасія залишилась сама з дітьми, кажуть вона сама була повитухою і народила сама дідуся в стайні, він був дуже маленьким при народженні.
Дідусь розповідав мені багато історій дитинства про те як вони жили, майже завжди ходили босі, одягу не було багато. Школа в його дитинстві мала 4 класи де вчили читати, писати, базові елементарні знання. Найбільша увага в дитинстві та юності дідуся була прикута до господарства , найнагальніше питання пережити зиму. У 1960 хх роках дідусь Іван служив в армії в м. Турка 4 роки де здобув освіту рівня коледжу, а також здобув фахові професії тракториста, екскаваторника.
Дідусь завжди проявляв у собі якості старанної, цілеспрямованої та надзвичайно працьовитої людини. Після армії одружився з бабусею Розалією та народили двох дітей, мого татка Віталія та тітку Тамару. Дідусь привів бабусю ще до старої дерев’яної батьківської хати де з ним ще проживала його хвора мати Анастасія. в Хаті було мало побутових речей, бо поки дідусь був 4 роки в армії його брати й сестри залишали домівку та роз’їхались по містах в пошуку кращого життя, відповідно забирали із собою побутові речі. Залишилась хата та хвора матір, деякий час дідусь Іван працював вчителем фізкультури.
Під час планування початку видобутку сірки в селі Подорожнє дідусь влаштувався на крокуючий екскаватор екскаваторником та копав кар’єр який зараз є озером в с. Подорожнє. Одного разу дідусь дізнався що радянська влада на місцях вирішила зносити хутори, він звернувся до знайомого що мав до того дотичність. Що робити? дідусь не хотів покидати рідний хутір, як залишитись вдома. Знайомий дав пораду - Як хочеш лишитись на хуторі то будуй нову хату, як через місяць з тої хати піде дим з комина то хутір залишать.
В темпі без грошей, але з багатьма друзями дідусь береться за справу і розвалює стару дерев’яну хату, а на її місці б’є фундамент під нову. В ті часи люди допомагали один одному і можна сказати всі сусіди допомогли це зробити. Працювали день і ніч майже беззупинно і врешті решт перші 2 кімнати та кухня за той час були готові. Далі помалу облаштували побут, придбали помаранчевого москвича, телевізори, килими й все що треба.
Я народився у 1992 році коли будинок вже був облаштований і придатний для життя з усіма умовами, в першу чергу це заслуга дідуся. Дитинство було веселим, дідусь навчав усього по господарству, майструвати різні речі. Змайстрував для мене ковзани на яких я по замерзлій річці вчився кататись, ми з ним ходили на рибалку, дивились телевізора, працювали в полі. Дуже я щасливий що мав саме такого дідуся це був приємний час. У старості дідусь розвів велику пасіку якою займається зараз мій татко, бджоли й мед то сила біля хати на хуторі. Максимально це все люблю та намагатимусь продовжити ту родинну справу Дзендровських на нашому хуторі Заподрина. Принаймі пам’ятаю та ціную ті всі моменти що мав у своєму житті. Нам було весело як дідусь біг кожен вечір 19 30 дивитись тсн, він передбачав що на нас може напасти расія ще давно казав що це вороги і може бути біда. Бувало ми сварились, бо дідусь змушував мене багато працювати по господарці, а я не хотів, бо бачив дітей вже лінивих у телевізорах з америкі.
Колись у нас була розмова в якій дідусь сказав мені - ’’ Ти мене не поважаєш, не знаю чи квіти на могилу принесеш як помру ’’, я щось бовкнув - ’’ Добре до мене ставтесь і принесу’’ ...
Ну ось дідусю Іване, не зовсім квіти, а музична подяка за все добро і любов, оскільки я навчився це робити ...
Мораль. Цінуйте близьких, любіть, обіймайте, кажіть як любите, не розчаровуйте.
Дякую ЗСУ за можливість жити вільно та продовжувати творити. Слава Україні !!!